“Ти скріпив нас. Зробив нас кращими. Додав віри. Зблизив з Богом.”

Часто, коли говорять про вагітність применшується роль чоловіка та батька, неначе це суто жіноча справа. Коли подружжя дізнається про те, що у їхньої ще ненародженої дитини виявили летальні вроджені вади, то звикли, що лише жінка вирішує як діяти далі. Насправді чоловіки переживають не менше за жінок, а деколи й більше, оскільки фізіологічно не знають як це бути вагітною та народжувати, а тому не знають, як почувається дружина. Часто чоловіки не говорять про те, як почуваються, тримають це в собі. В даній статті ділимось з вами думками молодого батька про період вагітності та народження синочка, який народився на 38 тижні вагітності і під час пологів став ангелом. З 12 тижня вагітності подружжя знало про вроджені летальні вади у їхньої дитинки і незважаючи ні на що вирішили продовжити вагітність та заопікуватись своєю дитиною до останнього моменту її життя.

Напевно кожен з нас живе в своїй маленькій ідеальній реальності. Ми спостерігаємо звичних “нормальних” людей чи дітей на вулиці, проте коли бачимо, що хтось виглядає інакше, то інколи негативно, інколи байдуже або ж боязко десь глибоко в душі реагуємо на людей, яких ми називаємо “ненормальними”, не такими як всі на вигляд.

Людьми керує страх. Страх мати контакт з ними, бути поряд з такими людьми, мати таких родичів чи близьких, сусідів і т. п.. Проте цей страх, мені здається, є страхом відповідальності чи тягаря, котрий може бути над ними, скажімо, до кінця життя.

Говорячи про маленьких дітей народжених чи ще ненароджених, побутує думка, яка переважає серед лікарів і в суспільстві, що дітки з вадами – це лишні діти. Вони нікому не потрібні, вони – тягар.

Людина завжди в своєму житті має вибір, вибір бути свідомою і безстрашною, бути в страху, вибір дати життя і відібрати його.

Це історія нашого синочка, який, як мені здається – борець, борець в першу чергу за життя, за чудо, за нашу сім’ю.

Наш маленький ангел зачався в той момент, коли ми вже певною мірою втратили надію в те, що Бог нам його подарує. І на даний момент Андрійко нас зробив сильнішими і більш впевненими, додав віри в Бога, віри в вищу силу, в чудеса.

До того як ми завагітніли, в мене були сумніви чи ми справимося, чи зможемо добре виховати нашу дитинку, чи буду я добрим батьком. Нашій радості не було меж, коли дізналися, що вагітні нашим Андрійчиком (на той момент ми не знали ще статі). Після цієї новини мої страхи покинули мене. Перші тижні, нам просто не вірилося в це, на правду, чудо. Ми все собі думали чи це правда, чи це дійсно з нами?

Ми безтурботно думали про майбутнє і планували, яким воно б могло бути – що, напевно, роблять всі вагітні пари. Стільки планів, стільки думок.

І ось, на 12 тижні вагітності ми прийшли на друге контрольне УЗД. Цей день я не забуду ніколи в своєму житті. Це день, коли всі страхи, які ти навіть не припускаєш – стають реальністю. Коли лікар починає придивлятися, кличе іншого лікаря -ти розумієш, що не все гаразд, щось пішло не так і, що дитинка, наша дитинка якась не така, яка б мала бути, дитинка, на яку ми так чекаємо. Бачу, що дружина лежить там сама і не знає, що діється, і очі повні сліз. В цей момент, я пам’ятаю, що в мене починають підкошуватися ноги і починає темніти в очах, і мені починає ставати погано. Збоку люди починаютьі метушитися, а я розумію що не можу нічим допомогти дружині, вона там сама, лежить, і чекає. Я розумію, що втрачаю свідомість, але весь цей час я чув голоси всіх, хто були в кімнаті. Найгірше те, що в цю хвилину, я не зміг бути поруч з дружиною і хоч тримати її за руку. Вже після УЗД нам кажуть, що наша дитинка з відхиленнями, потрібно робити переривання, тобто вбити, щоб позбутися її.

Пам’ятаю, погляд дружини в авто, перед тим як ми їхали в Медико-генетичний центр, він говорив: “Чому з нами?”, “Чому з нашою дитинкою”, “Чому все так?”.

Звісно, ми не були готові до такої новини, але на той момент переривання ми навіть не розглядали. Ще одне УЗД підтвердило діагноз і на консультації у Медико-генетичному центрі, завідуюча сказала, що краще для здоров’я жінки доносити дитинку. Для мене це була чудова новина, якась надія на те, що є вихід, але не вбивство.

Найгірший період життя лише починався. Дружина дуже важко переживала цю новину, а мені, як на мене, не завжди вистачало слів, щоб її заспокоїти. Важким був період походів на, майже, щотижневе УЗД для перевірки стану нашого Андрійка. Важко було дивитися на людей, які виходять щасливі і безтурботні, в такий важкий період для нас. Важко сказати нашим батькам, які постійно запитували як у нас справи і наша неправда у відповідь.

Взагалі, моя дружина, це неймовірна людина. Вона стільки черпала і читала інформації про дитячі стани, діагнози, переглядала світлин з вадами діток, що одного разу одна лікарка сказала що дружина вже більше за неї знає. Дружина не зупинялася і як губка вбирала гігабайти інформації аби знати як бути далі чи як буде далі.

Було страшно, коли ми дізналися, що в Андрійка сечовий міхур напевно трісне. Переживання були, що буде з дружиною. Чи ми встигнемо вчасно зреагувати і таке інше. Але наш Андрійко не здавався і, по факту, коли ми дізналися, що міхур через деякий час зменшився, він почав набирати у вазі. З кожним разом він поправлявся на 200 грам. Кожне наше УЗД було якимось новим досягненням, так як нам казали що в Андрійка мало шансів, щоб дожити до 15 тижня.

Ще одне чудо – це було знайомство з сестрою Юстиною. Напевно Бог так захотів, щоб ми з нею таки зустрілися і здружилися. Її допомога була дуже доречна у наш нелегкий час. Після її розмов мені ставало легше, але я думаю, це насправді, мабуть було після її молитв за нас.

Також, важко було сприймати погляди наших друзів, дехто не вірив в наш діагноз, але також ті ж самі, наштовхували нас на деякі кроки, які потім виявилися дуже доречними в майбутньому.

Живучи з нашим Андрійком, який собі жив у животику дружини, ми слухали його серденько. Інколи воно билося так гучно, а іноді навпаки дуже тихо, що ми ледь його могли почути. Час від часу, я собі просто не вірив, що в животику у дружини живе маленька людина, в якої б’ється серце і що це в реальності, що чим далі тим менше часу нам залишилося прожити разом з ним, нашим.

Чим далі, тим більше дізнавалися про діагнози, які постійно прогресували. Все більше ми розуміли скільки насправді сімей позбуваються таких так званих “не бажаних” діток, людей, душ. Страшно стає, коли подумаєш скільки діток йде з життя. Не раз ми чули про випадки, коли жінка відмовляється робити аборт за медичними показами і дитинка народжується цілком здоровою або з мінімальними відхиленнями, які лікуються. Як на мене, то немає зайвих дітей, це я точно знаю і дякуючи Богові, я і дружина, ми разом, свідомо не піддалися суспільній думці і як могли оберігали нашого Андрійка від злих посягань на його життя.

Немає зайвих дітей, кожна дитинка може і має право жити, бути на цьому світі такою, якою є. Так, звичайно, це боротьба з суспільством, його думками і першу чергу зі собою.
Непевність протягом вагітності, діагнози і інші фактори завжди мене наштовхували на моделювання цього дня, дня коли станеться найстрашніше чи може навпаки найприємніше. Це невідоме наштовхувало мій мозок на постійні питання: як пройдуть пологи, чи все буде добре з дружиною і Андрійком, як лікарі будуть приймати такі пологи? Але як нам казала сестра Юстина, покладіться на Бога, все не можна спланувати і спрогнозувати.

І дійсно час йшов, і одного осіннього дня, в післяобідню пору, пролунав дзвінок і дружина сказала, що відійшли води. Я дуже чітко пам’ятаю, я був в дорозі і ще так собі сказав: “10 листопада буде день народження Андрійка”. Далі лікарня, пологовий зал, масаж для дружини, підтримка сестри Юстини. Все настільки було напружене. Час йшов як у долоні плескати. Знову думки, як все пройде, чи Андрійчик витримає пологи.

І ось УЗД і новина про те, що серце Андрійка зупинилось. Він вже на небі. Важко було це почути, хоча знали, що так станеться. Мені здається що останні 40 хвилин перед зустріччю з Андрійком були найважчими в житті. Вірю, що молитви наші допомогли всім, хто брав участь у пологах.

Виходить лікарка і каже, що все пройшло добре, що Андрійчик вже тут. З’являється трохи страх, який він, наш малюк? Стах керує людьми, але не треба боятися. Це ж твоє – рідне, твоя плоть і кров.

І, нарешті побачивши його, здається, що крила розкрилися чи небо розійшлося. Він дійсно був гарненьким хлопчиком і дитиною, яку ми так чекали. Так, він не був ідеальної статури, але це не було важливо, важливо, що я зміг з ним зустрітися і ще важливіше, що дружина змогла його побачити і потримати. Його обличчя, очки, пальчики, вушка, я уявляв як він бігає з нами і радує нас, і всіх. Мені здалося, що він схожий на мене. Думаю він високим був би хлопчиком. Довгі руки і пальчики про це свідчили. Це було щось таке інтимне, коли я його ніс до дружини, відчуваючи ще його тепло і те, що я його передам дружині. Ніби у казці. Як добре, що нам вдалося зробити фото разом. Неймовірні відчуття. Не забуду, як ми робили відбитки ручок і ніжок разом з сестрою Юстиною і акушеркою Ірою. Взагалі той час проведений з Андрійком був просякнутий любов’ю і радістю.
Вибач, Андрійку, що може не достатньо любили тебе, що замало часу проводили з тобою, можливо щось не встигли зробити, що хотіли разом. Ми тебе дуже любимо і ти завжди з нами в серці, завжди. Ти скріпив нас. Зробив нас кращими. Додав віри. Зблизив з Богом. Дякую тобі за це! Ця зустріч буде завжди в пам’яті зі мною. До наступної зустрічі, Андрійку!