Коли я народила Матвійка, мені не хотіли його показати, лишень одна акушерка наполягла. Коли мене перевели з полового залу, мені принесли малюка і дали потримати його в обіймах після того, як його покупали і одягнули. Пам’ятаю цю незабутню милу посмішку, і я є переконана, що якби мені його не показали і я б не побачила цієї усмішки, я б не віднайшла спокою і миру. Діти, коли народжуються ‒ плачуть, а мій посміхався. Мама Марія.
Богданчик був чудовою дитиною, мав каштанове кучеряве волоссячко і вушка настільки досконалі, що здавалось, наче намальовані, але його мама цього ніколи не буде знати.
Богданчик «був», тому що внутріутробна смерть існує; кожна сім’я, яка переживає цей біль, може відчувати себе єдиною у цьому нещасті.
Це не так. Говоріть про це, шукайте допомоги, яка буде для вас доречною, запитуйте і відкриєте для себе, що ви не є самотніми.
Ви не є іншими, те, що ви не маєте на руках своєї дитини не робить вас менше батьками від інших.
Мама Богданчика не буде мати спогаду цих маленьких вушок, тому що медичний персонал, який допомагав при пологах, був заскочений від несподіваної смерті там, де очікувалось на життя. Вони не знали, що єдиним бажанням цієї матері у цей момент було побачити свою дитину, на що вона мала повне право і, що могло б їй допомогти зреалізувати материнський зв’язок з дитиною, на яку так очікувала. І як наслідок, це могло б їй полегшити процес пропрацювання горя від втрати.
Професія акушерки чи акушера‒гінеколога в більшості випадків означає прийняти життя, прийняти маленьке тепле тільце з відповідним плачем, з яким приходять на цей світ малюки. Однак, бувають випадки, що дані професії означають також прийняти мовчанку, тишу, біль, втрату, злість, фрустрацію, недовіру і неможливість думати про завтрашній день.
Це дуже важке завдання, яке вимагає від лікарів прийняти свої обмеження як медичного працівника і як людини зокрема, які неможливо передбачити, але навпаки, є необхідність відповідного вишколу та підготовки у даній царині. Адже, якщо невідповідно повестися, такий спосіб поведінки може мати незворотній вплив на цілу сім’ю, навіть після пройдених років після втрати, а також і на професійному здоров’ї тих самих медичних працівників.
Завдяки діяльності «Сліду Життя», чисельні медичні працівники переконуються, що «те, що є невідомим і немає знань про це», не має бути джерелом страху, але натхненням, щоб бути професіоналами своєї справи і найкращої справжньої людяності.
Подружжя, з якими зустрічаємося щодня, заслуговують на наші знання, нашу компетентність, нашу диспозицію і нашу ввічливість.
Не тільки можна говорити про внутріутробну смерть з матерями і батьками, але більше того, це необхідно і фундаментально робити.
Не треба боятися вживати слова, які, зазвичай, у суспільстві вважаються незручними. Потрібно вивчати і вчитися говорити про попередження і профілактику втрат, вчитися створювати живий спогад, повний любові, прийняття і супроводу. Адже творити світло, там, де є темрява, поділяти, приймати участь, не втікати від того, що переживаємо всередині нас завдяки нашій чутливості ‒ це чи не єдиний спосіб, який є найбільш дієвий, щоб заопікуватися болем, який залишається після втрати.
І тоді переконуємося в тому, що каже доктор Клавдія Равальді, що «неможливо вилікувати смерть, однак можливо взяти під опіку біль, який залишився».
c. Юстина Ольга Голубець, СНДМ
Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди від організації забороняється і вважається порушенням авторських прав.
Leave a Reply