Як жити, коли знаєш про смертельний діагноз своєї дитини: історія Христини
Фото: Мар’яна Галькович

Пропонуємо Вашій увазі статтю з щоденного онлайн видання Львівська газета:

Знайомтесь, ця жінка на фото – Христина. Зараз вона усміхається. На руках у неї п’ятимісячне дитя – Павлик. І він колись обов’язково почує непросту історію про старшого братика Андрійка, який став Ангелом. Він помер під час народження. Лікарі так і не встановили точний діагноз. Лише сказали: у її хлопчика численні вади організму. Христина погодилися поділитися своїм досвідом втрати, задля того, аби вберегти деяких жінок і показати, що про свій біль можна говорити відверто, що не варто замикатися в собі і що дуже важливо давати шанс на життя.

«Ніхто не міг конкретно сказати, що робити»

Ця історія почалась у 2016 році, коли я завагітніла першою дитиною і на плановому УЗД, в 12 тижнів, лікарі помітили, що в дитини не все добре. Після цього у приватній клініці нас одразу зняли з обліку, повернули гроші і відправили в Медико-генетичний центр: це стандартна процедура, якщо в дитинки виявили вади і є показання на аборт. Там нас перевірили, сказали, що до двох тижнів має статися викидень і аборт робити непотрібно, хоча такий варіант ми з чоловіком взагалі не розглядали. Після цього я почала ходити на консультації до різних спеціалістів: генетиків, акушерів-гінекологів. Нам не вдалося встановити, яка саме була патологія. Мені ніхто не міг конкретно сказати, що робити, чого чекати. Я багато читала англомовних ресурсів, намагалась дізнатись більше. Дитинка справді була в дуже поганому стані, але, тим не менш, пологи почались аж на 38 тижні. Я себе добре почувала, я відчувала рухи, ми ходили дуже часто на УЗД.

Ми кожного разу ходили на УЗД, чули стан тих вад: погіршення чи, можливо, щось трошечки покращується. І я це все збирала і вичитувала в Інтернеті, шукала пояснення, чому так відбувається.

Я для себе зробила висновок, що хочу допомогти своїй дитині, хоча це фактично нереально було. Але вирішила, що ми продовжимо вагітність і я дам своє лоно, щоб дитина могла нормально прожити стільки часу, скільки їй потрібно. Це єдине, що могла їй дати і я щаслива, що я це зробила.

«Лікарі і їх діти теж роблять аборти, тут нема нічого такого»

Деякі лікарі ставилися до нас приязно, допомагали. Але не всі. За пологи було дуже важко домовлятися: я прийшла до одного з кращих лікарів, він на мене подивився, запитався чому не роблю аборт. Я йому все пояснила, але він мені розповів, що багато хто робить аборти і серед лікарів, що тут нема нічого такого. Тоді я запитала чи він прийме в мене пологи, на що він відповів: «Ну, приїдеш, подивимося». Тоді зрозуміла, що сюди я більше не повернуся.

Після пологів ми про нашого Андрійка говорили зі сестрою Юстиною і сім’ями, які теж втратили дитину, бо близькі і друзі боялися з нами про це говорити. Мені хотілося говорити про дитину, але деякі жінки уникають теми смерті.

«Наш Андрійко не міг жити поза лоном»

Як я це пережила? Було важко, особливо після пологів. Я знала, що все так закінчиться. Під час пологів була дуже щаслива, була рада побачити дитину. Наш Андрійко не міг жити поза лоном.

Ну, а вже цей час після – був трохи важкий. Підсвідомо, ти розумієш, що в тебе була дитина, що ти, теоретично, маєш бути в декреті… Одразу після пологів мені сказали випити таблетки, щоб припинити лактацію і, на щастя, я того не відчула. Ми трохи їздили з чоловіком подорожувати, в цей час.

Цілий час подорожі я думками була з дитиною. Навіть собі думала, що це неправильно що подорожую, я б зараз мала за дитиною дивитися. Ні на хвилину не переставала думати про дитину. Навіть коли були такі моменти, що я бачила щось гарне і якесь відчуття щастя було, якось себе трохи осуджувала. Я часто дивилася в Інтернеті як би моя дитина зараз виглядала в місяць, в два…

Десь вісім місяців після цього я не працювала, а потім вже повернулася на роботу. Є така річ, думаю, що це в більшості жінок, які втратили дитину, – хочеться по швидше вдруге завагітніти. Напевно, щоб якось все компенсувати. Але сестра Юстина мені казала, щоб я так не робила, щоб спочатку повністю відійшла, а потім вже думала про дитину. Все-таки я наважилась піти на роботу і коли попрацювала перші два-три місяці, зрозуміла, що це був правильний вибір. Бо я тільки тоді повністю вернулася в життя, була в колективі, і подивилася на все збоку. Через 10 місяців після пологів вдруге завагітніла і народився здоровий хлопчик.

«Залучення для всієї сім’ї – найкраще, щоб пережити»

Старшим або молодшим діткам важливо розказувати правду. Тоді, дитинка не буде ошуканою під час свого життя і вона це правильно сприйме, не буде якогось такого болю на все життя. З практики «Сліду життя» знаю, що деякі батьки все розповідають дітям. Є такі, які всією сім‘єю молилися, особливо діти: їм було приємно, що вони для свого братика чи сестрички зробили щось добре. Залучення для всієї сім’ї, напевно, найкраще, щоб пережити.

В нас є речі, в які ми вдягали Андрійка, є фотографії, відбитки – ми це покажемо Павлику. Думаю, коли наш синочок підросте, ми будемо разом ходити на могилу.

Чоловік мене дуже підтримував, ми з ним одностайно вирішили, що не робимо аборт. Він був зі мною під час пологів. Взагалі в нас не було ніяких розходжень думок. Щодо близьких людей, думаю, що їм було дуже важко. Спочатку від них лунали питання, чому ми не робимо аборт, це якийсь такий загальносуспільний підхід до того, але ми пояснили чому ми не хочемо. Тому, в принципі, вони нас підтримували. В мене не було такого стану, що я плакала щодня чи ще щось таке. Найважче було в перші два тижні після УЗД, коли ми дізналися, а потім я вже намагалась якось з тим жити. Я виглядала адекватною людиною, можливо, це їм якось допомагало те, що вони не бачили, що я мучуся.

Я також думаю, що жінкам важливо побачити свою дитинку. Можливо, хоч на фотографії пізніше…Так сталось, що у двох жінок з моєї палати сталося завмирання на 39-40 тижні, і їм не показали дітей. Їм сказали, що цього не треба, що навіщо їм дивитися. Дівчатка були молоді, і в них, напевно був шок, і вони відмовилися.

Зараз Христина належить до ГО «Слід життя», якою опікується сестра Юстина Голубець. Та сама жінка, яка допомогла у цей непростий період вагітності та пологів сім’ю Дубницьких. Христина тепер ділиться з жінками, які опинились у схожій ситуації, своїм досвідом, допомагає їм розмовами, а також перекладає з англійської статті, які можуть бути корисними для них  в цей час.

«Правильний спосіб пережиття цієї втрати допоміг жити нормально далі, не зациклюватись»

«Таке сталося, забудь, не думай, народиш ще дітей і все буде добре». Це, напевно, найгірше, що можна радити жінці. Краще з нею поговорити, щоб вона розповіла про ту дитину, добре виговорилась, щоб це не було приховування.

Коли жінка втрачає дитину, не лише її треба підтримати, а всю сім‘ю. Якось підказати правильні дії, які би краще було робити. Не всі жінки можуть говорити, краще навіть до неї подзвонити.

Я розпитую жінку в чому справа. Дуже часто жінка плаче і їй потрібно комусь відкритися. Спочатку жінка з пересторогою може казати ті самі речі, що й лікарю, але коли вже відчувається підтримка і те, що людина тебе слухає – жінка більше відкривається. Я можу розказувати про свій досвід, але не все одразу. Треба систематично розмовляти і готувати до того, що може статися.

Мар’яна Галькович    

Leave a Reply

Your email address will not be published.