Бути вагітною та знати, що твоє маленьке чадо не зможе жити після народження є дуже важким часом. Але це також той час, який можна прожити в любові зі своєю дитиною. Своїми спогадами та думками ділиться з нами мама меленького Ангела.
У більшості випадків не усвідомлюємо, що те, що з нами відбувається в конкретний час, є, ймовірно, найкращим та найщасливішим періодом нашого життя. Уявляємо собі, що щастя чекає на нас десь там, в майбутньому, але не зараз. Чекаємо його, даючи теперішньому моменту минути неоціненим.
Таким самим чином і я чекала, коли ж настане те щастя.
Проте тепер я розумію, що найбільше щастя, у моєму майже 30 літньому житті тривало 38 тижнів у 2016 році. Це був час, коли зрозуміла сенс життя, зрозуміла, що в є справді важливим та потрібним у житті. Тоді я найбільше відчула Божу любов та підтримку. Це час був безперервним зв’язком Бога, любові, життя та смерті. Саме любов і була тим, що мене найбільше охоплювало. Безмежна любов до моєї дитинки та любов Бога до мене, нашої ситуації.
Будучи вагітною я намагалась усвідомити щастя того, що моя дитинка є жива, що я відчуваю її і, що ми разом. Намагалась усвідомити те, що цей час дуже швидко пройде і все своє життя я буду згадувати ті моменти, оплакувати та заздрити собі там тій.
Я сумую за тим часом. Це був самодостатній час. Час, проведений з моїм синочком і для нього.
Так, життя моєї дитинки обмежилось життям у лоні, але яке це благословення та щастя дати життя, навіть таке коротке!
Чи було страшно у той час? Так.
Чи було боляче? Так.
Чи вдавалось опановувати та контролювати свої думки та страхи? Важко, але я намагалась.
Я розуміла, що була не в змозі все зрозуміти до кінця. Я була не в змозі контролювати, планувати та знайти негайний вихід.
Але я точно могла довіритись та віддати себе та свою дитину в руки Бога. Я розуміла, що все може статись, я переосмислила смерть та втрату. Вони йшли в ногу з моїм щастям та любов’ю. Я не могла відділити їх, на жаль. Коли передчасно відійшли води – відчувала шалене щастя, яке затьмарило розуміння того, що серденько мого хлопчика зупиниться тоді ж, коли побачу моє дитятько – найбільше щастя у житті. Так і сталось…
В той момент поруч відчувала безмежну любов Бога. Я розуміла, що може настати і моя смерть, але я довірила себе та свою дитину Богу.
Чи боюсь або ж чи мені боляче, думати говорити про мого Андрійка? Ні. Як може бути боляче думати чи говорити про найбільше щастя у житті?
Я люблю згадувати той момент, коли ми зустрілись з моїм хлопчиком. А саме, коли чоловік приніс Андрійка. Те крихітне і миле тіло, ручки, пальчики, личко. Я люблю бути в такі моменти наодинці з собою, щоб ніхто не перервав ці спогади, ці моменти, коли я є зі своєю дитинкою.
Під час вагітності я була щаслива і тішила себе думкою, що хоча б якось можу допомогти своєму дитятку – дати йому прихисток та місце для життя, де йому добре, де його нічого не болить, де ніхто не спричинить йому кривду. Це найменше, що я могла дати своїй дитині.
Відбувались речі, які ніхто не міг збагнути, серед них – стан здоров’я Андрійка, не розуміння того як він так довго може жити, незважаючи на так звані “вади, не сумісні з життям”. Це було доказом того, що життя Андрійка – це святе і сокровенне, це дар від Бога, на який ніхто не має права зазіхати.
Чи жалію я що все так сталось? Ні разу.
Чи жалію я що не зробила аборт? Це питання звучало і звучить для мене ось так: “чи жалію, я що не вбила свою дитину?”. А відповідь моя була простою, часто занадто незрозумілою деяким лікарям: “Це моя дитина”.
Мій хлопчик був дуже короткий час зі мною, проте залишився в моєму серці назавжди.
Leave a Reply